Ювілей воїна- звитяжця
Тих, хто зустрів „коричневу" війну на порозі країни зі зброєю в руках, ветеранів, стає все менше й менше, але їхня звитяга й самопожертва в ім'я світлої Перемоги не тьмяніє. А стає з часом все значимішою і унікальнішою для виховання патріотизму наступних поколінь...
Днями мешканець села Чмирівка Архип Трифонович Федченко зустрів своє 90-ліття. Великим щастям ветерана є повсякденна турбота рідних, увага ради ветеранів та преси до своєї особи. У 90 років Архип Трифонович має ясну свідомість, послідовно і точно відтворює картини пережитого під час боїв. У день його славного ювілею до його хати завітали голова ради ветеранів Білоцерківського району Д.А.Мельник та сільський голова Фурсів М.І.Фурсенко. Учасник боїв під Москвою нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями „За відвагу" та „За бойові заслуги".
лыжи У перебігу запеклого бою сталося так, що рядовий Федченко врятував життя командирові взводу десантників-мінометників, а після його смертельного поранення за наказом командира роти прийняв командування взводом під шквалом кинджального вогню та численних атак розлючених ворогів. Це був ратний подвиг українського хлопця, і якби не сум'яття перших місяців війни, бути б йому Героєм. Але тяжке поранення та тривале лікування розпорядились по-іншому...
Мужність і самопожертва червоноармійця Федченка, незважаючи на більш ніж півстоліття, не забуваються. На 60-річчя Перемоги з Москви надійшов вітальний адрес, підписаний мером російської столиці Ю.Лужковим.
Гості Д.А.Мельник і сільський голова М.І.Фурсенко привітали ветерана, вручили йому подарунок від РДА та організації ветеранів району. На прохання присутніх журналістів Архип Трифонович розповів: „Мушу сказати, що все моє життя було важким випробуванням. 1933, в рік Голодомору, однієї ночі до нашої хати вдерлися бандити, замордували до смерті моїх батьків, витягли їхні трупи посеред хати, а нас чотирьох діток - Меланію, Єлизавету, мене й Петра кинули зверху на їх тіла... Це було тяжкою травмою для всіх нас, але ми якось пережили цю трагедію і стали ще дружнішими та ріднішими.
І от 1939 року мене призвали на службу до Червоної Армії. Служба йшла як і належить. Я, сільський хлопчина, після тяжких років особистого горя, жахливого голоду і сирітства, не дивуйтеся, відігрівся в армії, де був усім потрібен. Добре харчувався і з охотою проходив військовий вишкіл. Та й служба випала почесна - в самій столиці СРСР Москві. Там я проходив дійсну службу в піхотній частині.
Як сьогодні, пам'ятаю початок війни. 22 червня, у неділю, нас розбудили на світанку командири і зібрали всіх у клубі частини. Майор Чесноков оголосив нам: „Хлопці, сьогодні о 4-й ранку без оголошення війни німецькі війська перейшли кордон і ведуть наступ похідних частин у семи напрямках. Розпочинається війна, солдати!"
За якийсь місяць я був направлений до парашутної частини. У складі цього військового формування я й прибув на фронт під Москвою. У перших же боях під вогнем атакуючих фашистів було поранено командира взводу, якого я намагався відтягти з позиції. Але незабаром він помер. Я ще навіть командира роти як слід не знав. А тут від нього наказ: „Приймайте, Федченку, командування взводом!"
І став я, рядовий, командиром взводу.А звання „лейтенант" мені було присвоєно аж після війни. Бойова обстановка, щоденна безпосередня участь у боях мало-помалу вигартовувала з мене червоного командира. Та ось під час мінометного обстрілу осколок влучив мені в суглоб великого пальця руки. Покидати позицію я не захотів. Санінструктор з бійцями прямо на передовій вправили мені пальця, туго перев'язали, і я далі став командувати опорним пунктом взводу. Ми успішно тримали оборону рубежа. Але друге, тяжке поранення, надовго уклало мене до шпиталю. Вісім місяців лікувався я в місті Горькому в Росії. Не боявся виття мін над головою, але чесно скажу, злякався оперувати її, щоб позбутися небезпечного уламка металу. Але ймовірність померти в будь-який момент і бажання жити змусили мене дати згоду на ризиковану операцію голови.
Настав час виписуватися. Я був комісований. Але куди мав іти? Україна окупована німцями, батьків не маю. Тоді я й кажу: „Я хочу залишитися в діючій армії". Мене направили до ремонтної частини, де я й трудився до кінця війни. Військові ремонтники нашої частини відновлювали складну військову техніку, озброєння.
1945 рік - демобілізація. На прощальному обіді командир подякував демобілізованим солдатам, зокрема й мені. Я отримав 3000 рублів, борошно та цукор, і з Австрії відбув на Батьківщину.
Ті зароблені гроші та провіант допомогли моїй сестрі Меланії з дрібними дітьми. Адже надходив голод 1947 року. З того часу я працював у колгоспі польовим бригадиром, зводив кормоцех, а потім варив пійло для худоби.
Вважаю себе довгожителем. Особливо після такого тяжкого поранення. Та й сестра моя, Єлизавета, ще живе через берег, а старша вона від мене на два роки. Має вже 92. Я почуваюся ще нівроку, от тільки сумую за дружиною, яка померла чотири роки тому. Шоправда, дочки, а їх у мене три - Лідія, Євгена та Надія - разом з внуками та правнуками не відходять від мене. Самого не залишають...
Пенсію маю хорошу. Жити хочеться. Донедавна ще сам справлявся по господарству, маю непоганий апетит, люблю щось смачненьке з'їсти. А ті події про війну інколи спливають у пам'яті і тривожать до щему серце...
